Павло Тичина

Біографія Павла Тичини

Павло Григорович Тичина (23 січня 1891 — 16 вересня 1967) — український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч.

Новатор поетичної форми. Директор Інституту літератури АН УРСР (1936–1939, 1941–1943). Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953–1959). Міністр освіти УРСР (1943–1948). Академік АН УРСР (1929). Член-кореспондент Болгарської академії наук (1947). Лауреат Сталінської премії (1941). Лауреат Шевченківської премії (1962).
Ранні роки

Павло Тичина народився 23 січня 1891 року, в селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії, в Російській Імперії. Батько Павла,Григорій Тимофійович Тичина (1850 —1906), був сільським пономарем і одночасно вчителем у безкоштовній сільській школі грамоти.

Поет згадував:

“У нашій хаті в першій кімнаті із земляною долівкою (а була ще й друга кімната, з дерев’яною підлогою) стояли дві довгі парти. На кожній парті сиділо душ по 10 або ж по 12 учнів. Не знаю, скільки мені тоді вийшло років, коли я однієї зими вже підсідав то до одного, то до іншого учня і якось швидко, непомітно для себе вивчився читати”

Мати Марія Василівна Тичина (уроджена Савицька (1861–1915).

Павло Тичина мав 12 сестер і братів. Найвідомішим із братів у суспільному та науковому житті був Євген Тичина, який працював педагогом у Харкові.

Як зазначає у критично-біографічному нарисі про поета літературознавець Леонід Новиченко, «суворість зашарпаного злиднями батька, нерідкі спалахи його гніву (що не завадило, однак, синові зберегти про нього пам’ять як про справедливу й гарну в своїй основі людину) пом’якшувалися сердечною і розумною добротою Марії Василівни — матері поета».

Спочатку Павло вчився в земській початковій школі (її в Пісках відкрили 1897 року). Його вчителькою була Серафима Миколаївна Морачевська. За добре навчання вона подарувала Павлові декілька українських книжок. Серед них «Байки» Леоніда Глібова, оповідання Марії Загірньої (Грінченко) прошахтарів — «Під землею». Першій учительці поет присвятив поему «Серафима Морачевська» (залишилася незавершеною; уперше опубліковано 1968 року в № 9 журналу «Прапор»).
Морачевська, оцінивши чудовий голос і слух хлопця, порадила батькам віддати Павла в один із монастирських хорівЧернігова. Крім того, дітей у хорах також навчали. Оскільки інших можливостей дати синові освіту Тичини не мали, вони прислухалися до поради вчительки.

1900 року 9-річний Тичина, повторно й успішно пройшовши проби голосу, став співаком архієрейського хору при Єлецькому монастирі. Одночасно він навчався в Чернігівському духовному училищі. Регент хору виділяв Павла з-поміж інших хлопчиків-співаків, доручав йому навчати нотній грамоті новачків. Як правило, навчання відбувалося на могилі Леоніда Глібова, похованого в Чернігові на території Троїцького монастиря. У такий спосіб Тичина навчав нот свого брата Євгена, а також майбутнього хорового диригента Григорія Верьовку.

У червні 1906 року помер батько Павла Тичини.

Дослідники вважають, що від 1906 року Павло Тичина пише вірші — почасти під впливом Олександра Олеся та Миколи Вороного. Перший відомий нам, але незакінчений вірш Тичини — «Сине небо закрилося…» — датовано 1906 роком. Пізніше поет, переглядаючи свій архів, так відгукнувся про цей вірш: «Подивишся — аж смішно» .

1907 року Павло закінчив училище. Після цього в нього був єдиний, по суті, шлях продовжити освіту — в семінарії. Тож у 1907–1913 роках Тичина навчався в Чернігівській духовній семінарії. У старших класах він пройшов ґрунтовну художню школу у викладача малювання Михайла Жука. Він також увів Павла Тичину в коло чернігівської інтелігенції.
Товаришами Тичини в семінарії були Григорій Верьовка, майбутній поет Василь Елланський (Василь Еллан-Блакитний), Аркадій Казка та інші відомі пізніше діячі української культури.

Значний вплив на формування Тичини-поета мало його знайомство з Михайлом Коцюбинським, літературні «суботи» якого він відвідував з 1911 року. Цьому знайомству посприяв М. М. Жук.

1912 року в № 1 журналу «Літературно-науковий вісник» з подачі М. С. Грушевського уперше надруковано твір Тичини. Це був вірш «Ви знаєте, як липа шелестить». Зошит з віршами Павла Тичини Михайлові Грушевському передав Михайло Коцюбинський.

1913 року Тичина опублікував три оповідання — «Спокуса» (в газеті «Рада» від 17 жовтня), «Богословіє» (в газеті «Рада» від 6 листопада) та «На ріках вавілонських» (в № 3 журналу «Світло»), якій стали його своєрідним прощанням з бурсацькою та семінарською юністю.

У 1913–1917 роках Павло Тичина навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту (де він числився під прізвищем рос.Тычинин), але не закінчив його. Одночасно працював редактором відділу оголошень газети «Рада» і технічним секретарем редакції журналу «Світло»(1913–1914), помічником хормейстера у театрі Миколи Садовського (1916–1917). Улітку підробляв у статистичному бюро чернігівського земства. Так, влітку та восени 1914–1916 років Тичина працював роз’їзним інструктором і рахівником-статистом Чернігівського губернського земського статистичного бюро. Це дало йому можливість зробити низку цінних фольклорних записів .

Був членом Чернігівського самостійницького братства — молодіжної підпільної організації, яку очолював — Василь Еллан-Блакитний. 1916 року братство відрядило Павла Тичину до Києва з метою налагодження зв’язків із іншими самостійницькими групами.

Коли розпочалася Перша світова війна, Київський комерційний інститут перевели до Саратова. Тож студент Тичина, щоб скласти зимові заліки 1915 року, мав добиратися в теплушках на Волгу. Захворів на переродження серця. Поет Володимир Самійленко, рятуючи Павла, запросив його до себе в Добрянку (нині селище міського типу Ріпкинського району Чернігівської області). Тут Тичина зустрів Наталю — своє перше кохання. Їй поет присвятив одну з найкращих ліричних поезій «Зоставайся, ніч настала…» Але закоханим не судилося бути разом; дівчина померла від сухот. Ця історія стала основою есе Павла Загребельного «Кларнети ніжності» [15].

Згодом Тичина працював завідувачем відділу хроніки газети «Нова Рада» (1917) і відділу поезії журналу «Літературно-науковий вісник» (1918–1919), головою української секції Всеукраїнського видавництва (1919), завідувачем літературної частини Першого державного драматичного театру УСРР (1920).

«Сонячні кларнети»
Почавши поетичну творчість уже за чернігівського періоду, Тичина в атмосфері Києва першого року державного відродження України закінчив першу свою книгу поезій «Сонячні кларнети» (1918, фактично вийшла в 1919), в якій він дав своєрідну українську версію символізму, створив власний поетичний стиль, який отримав власну назву — «кларнетизм». Кларнетизм — це світоглядна естетична концепція П. Тичини, унікально виражена за допомогою поетичних засобів (асонанс, алітерація, епітети, метафори). Перебуваючи в центрі революційних подій, Тичина написав книгу. Тому, що він стояв тоді понад партійними ідеологіями, йому вдалося дати в «Сонячних кларнетах» автентичний естетичний відбиток відродження своєї країни[Джерело?].

«В останні роки чомусь сором’язливо замовчують про те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) — Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-кавалеристами — Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський, держчиновниками УНР — Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич… Частина з них на початку 1920 року опинилися в лавах боротьбистів і разом з ними перейшли до більшовиків. Але декого, наприклад Остапа Вишню і, за деякими даними, Юрія Яновського, червоні взяли в полон. Але петлюрівська закваска в них залишилася назавжди.» Я. Тинченко
Український радянський поет
Перемога Жовтневої революції й окупація України позначилася комуністичним терором, руїною, голодом і конфронтуючими до них народними повстаннями. За цих обставин Тичина далі зберігав свою позицію незалежного поета в наступних книгах «Замість сонетів і октав» (1920), «В космічному оркестрі» (1921). Тоді ж він починає твір — поему-симфонію (чи віршовану трагедію) «Сковорода» (вперше — «Шляхи Мистецтва», 1923, ч. 5).

Того ж 1923 року Тичина створює поему «Прометей», де одним із перших у світовій літературі розкрив тему тоталітарного суспільства. Уміння бачити далі від інших дала поетові змогу створити перший твір-антиутопію і показати суть тоталітарного суспільства.

У першій половині 20-х років Україна стає конституційно суверенним членом СРСР (де-юре), а Тичина — провідним українським радянським поетом: збірка «Плуг» (1920), яка принесла йому славу «співця нового дня», і з присвятою Миколі Хвильовому «Вітер з України» (1924). Тоді ж працює в журналі «Мистецтво», в державному видавництві «Всевидат», завідує літературною частиною в Київському театрі ім. Т. Г. Шевченка, політкомісаром якого був О. Довженко.

1923 року він переїздить до Харкова, входить до літературної організації «Гарт», а в 1927 — до ВАПЛІТЕ, що під проводом М. Хвильового намагалась протистояти великодержавному шовінізмові ЦК ВКП(б). За приналежність до цієї організації і твір «Чистила мати картоплю» Тичину гостро критикували, обвинувачуючи його в «буржуазному націоналізмі». Відкинувши ці обвинувачення, він на деякий час замовк, а на ворожі чутки про його «кінець» відповідав: «… для них кінець, а для мене тільки початок. Я стільки нового зараз знаю (не вичитаного, ні!), що, може вчетверо окріп» (з листа до М. Могилянського).

Там же в Харкові в цей час він працює в журналі «Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в тодішній українській столиці Асоціації сходознавства.

На твори, писані Тичиною на замовлення партії, в 1928 відгукнувся Олександр Олесь віршем-докором «І ти продався їм, Тичино…».

1934 року П. Тичина переїжджає з Харкова до нової столиці України — Києва й поселяється в будинку письменників Роліт.
«Партія веде»

В умовах тотального антиукраїнського терору, розстрілу одних і самогубства інших письменників, Тичина в низці «партійно витриманих» книжок поезій капітулює перед насильством. Такими моторошно майстерними стали збірки «Чернігів» (1931) й особливо поезія «Партія веде», надрукована в газеті «Правда» (21. 11. 1933) та одноіменна збірка (1934), що стала символом упокорення української літератури сталінізмові[Джерело?]. За ними з’явилася низка інших збірок з вишуканими назвами в дусі апології сталінізму: «Чуття єдиної родини», «Пісня молодості» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Абстрактно-експресіоністична майстерність цих збірок вражає перевагою ударних, ніби безоглядно наступальних ямбів у дусі гострих імперативів сталінської генеральної лінії партії.

Друга світова війна ще посилила партійну «витриманість» збірок Тичини з патріотично-оборонною тематикою: «Ми йдемо на бій» (1941), «Перемагать і жить!», «Тебе ми знищим — чорт з тобою» (1942), «День настане» (1943). В 1944 вступив до ВКП (б). Попри працю на державних посадах (вже від кінця війни міністр освіти, а пізніше голова Верховної Ради УРСР), яка забирала багато часу, Тичина видав низку поетичних збірок і за повоєнного часу: «Живи, живи, красуйся!», «І рости, і діяти» (1949), «Могутність нам дана» (1953), «На Переяславській Раді» (1954), «Ми свідомість людства» (1957), «Дружбою ми здружені» (1958), «До молоді мій чистий голос» (1959), «Батьківщині могутній», «Зростай, пречудовий світе» (1960), «Комунізму далі видні» (1961), «Тополі арфи гнуть» (1963), «Срібної ночі» (1964), «Вірші» (1968) та інші.

Тичина не повірив у хрущовську десталінізацію і, лишившись далі на позиціях сталінізму, не відгукнувся на літературне відродження 50-х — початку 60-х років, навіть виступив з осудом шістдесятників. Тим самим його поезія (з мотивами величі партії, «дружби народів», звеличенням нового вождя Хрущова, «героїнь соціалістичної праці», колгоспних ланкових тощо) навіть в обставинах посилення брежнівського терору по зреченні Хрущова звучала вже явним анахронізмом і дедалі більше скидалася на автопародіювання. З’явилися й пародії, як-от: «Трактор в полі: дир-дир-дир! / Хто за що, а ми за мир! // Краще з’їсти кирпичину / Ніж учить Павла Тичину» та ін.

 

2 варіант

Павло Григорович Тичина народився 27 січня 1891 р. в с. Пісках Козелецького повіту на Чернігівщині в сім ’ї дяка . Навчався в бурсі , згодом — Чернігівській семінарії . Будучи музично обдарованою людиною, П. Тичина співав спочатку у семінарському , а пізніше — міському хорі . 1913 року він переїхав до Києва і вступив до Київського комерційного інституту , підробляв у редакціях журналу «Світло » і газети «Рада », а також помічником хормейстера в театрі М. Садовського . 1918 року П. Тичина став членом редколегії газети «Нова рада ». Того ж року в Києві вийшла перша збірка поета «Сонячні кларнети ». 1923 року П. Тичина переїхав до Харкова і став членом редколегії журналу «Червоний шлях ». Належав до «Гарту », потім до ВАПЛІТЕ . У цей період поет був неодноразово критикований за націоналістичні ухили . Аби уникнути фізичного знищення , йому довелося поступово пристосовуватись до ідеологічних вимог партії. З 1934 р. П. Тичина був визнаний офіційним класиком української радянської літератури , шанований партією та урядом , удостоєний чи не всіх нагород і почесних звань : 1929 року він став академіком АН УРСР, членом -кореспондентом Білоруської АН, пізніше був лауреатом Сталінської премії (1941) та Державної премії України ім . Т . Г. Шевченка (1962), міністром освіти УРСР, депутатом Верховних Рад СРСР та УРСР, Головою Президії Верховної Ради УРСР (1953—1959). Остання збірка поета «Осінні зорі » вийшла друком 1964 року . Помер П. Тичина 16 вересня 1967 р. в Києві . П. Тичина — один з найобдарованіших та найконтроверсійніших українських митців ХХ ст . Перші поезії П. Тичини з’являються у 1906—1907 рр . На зацікавлення юнака літературою мав вплив М. Коцюбинський . Друкуватися П. Тичина почав 1912 р. в київському журналі «Українська хата ». Від перших поетичних спроб , позначених впливом Т. Шевченка , О. Олеся , М. Вороного, Г. Чупринки та ін ., поет швидко еволюціонував , і вже дебютна збірка «Сонячні кларнети » (1918) стала подіє ю в українській літературі . П. Тичина зміг синтезувати принципи імпресіоністичної та символістської манери творення образу , музичність вірша, поєднати найкращі здобутки українського та світового модернізму. «Сонячні кларнети », особливо друга частина збірки , просякнуті почуттям молодості й оптимізму, світлими та радісними образами , породженими надією на відродження української нації до державного життя після кількох століть колоніального рабства . Ставлення поета до національної революції розкривають поема «Золотий гомін » і твори , друковані в періодиці : «Гей , вдарте в струни кобзарі …», «Ой що в Софійському заграли дзвони …» Але вже у грудні 1917 р. більшовики розв’язали війну з Центральною Радою. У пам’ять про загиблих під Крутами юнаків П. Тичина написав поезію «Пам ’яті тридцяти ». Жорстокість більшовицького терору вжахнула поета , тому й у поезіях збірки , позначених 1918 р., відчутне засудження жорстокості братовбивчої війни і тривога за майбутнє України , за майбутнє людської душі («Одчиняйте двері …», «Війна », «По блакитному степу …», поема «Скорбна мати » та «Дума про трьох вітрів »). Розпач і страх назавжди полонили душу поета . Філософські роздуми з цього приводу лягли в основу збірки «Замість сонетів і октав » (1920). П. Тичина зрозумів неминучість нової доби і схилився перед нею. Наступні збірки «Плуг » (1920) та «Вітер з України » (1924) мали засвідчити упокорення поета перед нелюдською, непоборною силою революції . Однак поряд із вітанням нової влади у збірці багато творів , які відбивають тодішній стан душі поета , його розгубленість і страх .: «І Бєлий , і Блок …», «26-ІІ (11-ІІІ ) (на день Шевченка )». Щиро прагнучи бути на боці нової влади , П. Тичина протягом 1920-х рр . все ж таки пише такі поезії , як «Голод », «Загупало в двері прикладом », «Хто ж це так із тебе насміятись смів ?», уривки з поеми «Чистила мати картоплю…», в яких змальовує духовну деградацію та здичавіння людини , за що й був неодноразово критикований . 1930 року вийшла друком збірка «Чернігів », у якій , з одного боку , було пряме оспівування колективізації , Леніна , політичних статей Сталіна тощо . З іншого боку , ця збірка була позначена крайньою формальною ускладненістю, використанням бурлескних і простонародних форм , багатством авторських поетичних новотворів , грою різними змістовими площинами тощо . Внаслідок взаємодії «високої » ідеологічної тематики та «низької » бурлескної форми текст набув відверто іронічного забарвлення , що , імовірно , відбивало справжнє ставлення поета до відтворюваних подій . 1934 року П. Тичина видав збірку «Партія веде », яка стала етапною на шляху до офіційного визнання його класиком соцреалізму та водночас творчої деградації . З того часу і до 1964 р . П. Тичина видав багато книжок — проте митецька вартість переважної більшості з них не є високою. Виняток становить хіба що написана під час Великої Вітчизняної війни поема «Похорон друга » (1942), в який поет зумів щиро й талановито передати почуття , які виникають у людини під час смерті близьких людей .

Предложения интернет-магазинов