Іван Якович Франко

Біографія Івана Франка

Іван Франко народився 27 серпня 1856-го року в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту у Східній Галичині, поблизу Борислава, в родині селянина-коваля. Мати, Марія Кульчицька, походила із зубожілого українського шляхетського роду Кульчицьких, гербу Сас. Свою селянську ідентичність, що виявлялась у подиву гідній працелюбності й невибагливості в побуті, Франко зберіг до кінця життя.

Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862–1864), потім у так званій нормальній школі при василіянському монастирі Дрогобича(1864–1867). 1875-го року закінчив Дрогобицьку гімназію (нині — Дрогобицький педагогічний університет).

У багатьох автобіографічних оповіданнях Івана Франка («Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schönschreiben») художньо відтворено атмосферу тогочасної шкільної освіти з її схоластикою, тілесними покараннями, моральним приниженням учнів. З них довідуємося, наскільки важко було здобувати освіту обдарованому селянському хлопцеві. Він жив на квартирі в далекої родички Кошицької на околиці Дрогобича, нерідко спав у трунах, які виготовлялися у її столярній майстерні («У столярні»). Уже навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам годинну лекцію вчителя; знав напам’ять усього «Кобзаря»; домашні завдання з польської мови нерідко виконував у поетичній формі; глибоко й на все життя засвоював зміст прочитаних книжок. Серед його лектури у цей час були твори європейських класиків, культурологічні,історіософські праці, популярні книжки на природничі теми. Загалом особиста бібліотека Франка-гімназиста складалась з майже 500 книжок українською та іншими європейськими мовами. У цей же час Франко починає перекладати твори античних авторів (Софокла, Еврипіда); під впливом творчості Маркіяна Шашкевича й Тараса Шевченка захоплюється багатством і красою української мови, починає збирати й записувати зразки усної народної творчості (пісні, легенди тощо).

Восени 1875-го року Франко став студентом філософського факультету Львівського університету. Спочатку належав до москвофільського товариства. Під час навчання матеріальну допомогу Івану Франку надавав Омелян Партицький.

Перші літературні твори
Перші літературні твори Франка — вірш «Народна пісня» (1874) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875) були надруковані у студентському часописі «Друг», членом редакції якого він став з 1875-го року. Активна громадсько-політична, видавнича діяльність, листування з Михайлом Драгомановим спричинили арешт письменника за звинуваченням у належности до таємного соціалістичного товариства. Після відбутого ув’язнення співпрацює з польською газетою «Praca», знайомиться з працямиКарла Маркса, Фрідріха Енґельса, разом з Михайлом Павликом засновує 1878-го року часопис «Громадський Друг», який після конфіскації виходив під назвами «Дзвін» і «Молот».

1880-го року Франка вдруге заарештовують, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади. Після тримісячного ув’язнення Франко перебував під наглядом поліції, був змушений припинити навчання в університеті.

Перший період творчості

Перший період творчості Франка визначають його політичні поезії, своєрідні народні гімни: «Каменярі» (1878), «Вічний революціонер» (1880), «Не пора…» (1880) та ін., повісті «Boa constrictor» (1881), «Борислав сміється» (1881), «Захар Беркут» (1882), низка літературознавчих, публіцистичних статей.
1881-го року Франко став співвидавцем часопису «Світ», після закриття (1882) якого працював у редакції часопису «Зоря», газеті «Діло» (1883–1885). Зневірившись у співпраці з галицькими народовцями, Франко спільно з діячами Старої Громадипробував заснувати власний незалежний орган («Поступ»); з цією метою двічі їздив до Києва — 1885-го і 1886-го року, зустрічався з визначними громадсько-культурними діячами (Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Єлисеєм Трегубовим,Павлом Житецьким тощо); познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Хоружинською, у травні 1886-го року взяв з нею шлюб у Павлівській церкві Колеґії Павла Галагана. Одруження Франка-галичанина з «українкою» сприймалося тодішніми киянами як уособлення духовної і політичної єдностиЗахідної та Східної України.

Після невдалих спроб заснувати власний український часопис Франко був змушений вдатися до співробітництва з польською пресою, яке давало хоч невеликий, зате стабільний прибуток: був довголітнім співробітником польської газети «Kurjer Lwowski» (протягом 1887–1897 років), дописував до «Przyjaciela Ludu», австрійської «Die Zeit». Період десятилітньої праці в польській пресі Франко назве пізніше «наймами у сусідів».

Політична діяльність

1888-го року Франко деякий час працював у часописі «Правда». Зв’язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889) письменника. 1890-го року за підтримки Михайла Драгоманова Франко став співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, підготував для неї програму, разом з Михайлом Павликом видавав півмісячник «Народ» (1890–1895). У 1895-му, 1897-му і 1898-му роках Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту й галицького сейму, але — через виборчі маніпуляції адміністрації, провокації ідеологічних та політичних супротивників — без успіху. 1899-го року в Радикальній Партії почалась криза, Франко спільно з народовцями заснував Національно-Демократичну Партію, з якою співпрацював до 1904-го року, після чого полишив активну участь у політичному житті. На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з Михайлом Драгомановим, цінуючи в ньому «европейського політика». Згодом Франко розійшовся з Драгомановим у поглядах на соціалізм, в питанні національної самостійности, закидаючи йому пов’язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди Михайла Драгоманова», 1906)

Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» — так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…»

Останні роки життя

1908-го року стан здоров’я Франка значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя. За останній період він написав «Нарис історії українсько-руської літератури» (1910), «Студії над українськими народними піснями» (1913), здійснив багато перекладів з античних поетів. 1913-го року вся Україна святкувала сорокарічний ювілей літературної праці Франка.

Період останнього десятиліття життя Франка — дуже складний. За розповідями сина Андрія, «у цей період батька переслідував дух померлого дідуся, який бив його золотим молотом по руках…» «Протягом 14-ти днів я не міг ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і, коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю» — писав Іван Франко. За таких обставин за неповний рік до смерті Франко створив 232 поетичні переклади й переспіви, обсягом близько 7000 поетичних рядків.

 

Біографія Івана Франка 2 варіант

Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 р. в с. Нагуєвичі на Львівщині в родині коваля . Навчався у початковій (1862—1864) та німецькій нормальній (1864—1867) школах , пізніше — у Дрогобицькій гімназії (1867—1875). 1875 року вступив на філософський факультет Львівського університету , який залишив через арешт у червні 1877 р. Пізніше був заарештований ще двічі (1880; 1889). Май же постійно співробітничав з різноманітними періодичними виданнями , на сторінках яких виступав як критик , публіцист, науковець . Наукові інтереси Франка зумовили прац ю над докторсько дисертаціє ю, що була ним захищена 1893 р. у Віденському університеті . Із 1894 р. видавав журнал «Житєі слово », після закриття якого з 1898 р. був членом редакційного комітету «Літературно-наукового вісника ». Взимку 1907—1908 рр . здоров ’я письменника значно погіршилось . Матеріальні нестатки й виснажлива праця призвели до загострення хвороби восени 1915 р. Помер Франко 28 травня 1916 р .; похований у Львові Іван Франко — поет , прозаїк , драматург . Початок його літературної діяльності припадає на часи навчання в гімназії . Першими спробами були поезії , що друкувалися в журналі «Друг » та сформували збірку «Балады і росказы » (1876). Кращі твори другої половини 70-х — 80-х рр . склали поетичну збірку «З вершин і низин » (1887), що засвідчила творче зростання митця . Збірка поєднує поезії на різні теми , перева жно громадянські . Наступна кни жка поезій Франка «Зів ’яле листя » (1896) цілком відповідає авторському визначенн ю ліричної драми . Біографічно зумовлена , вона водночас є мистецьким шедевром і драматичним людським документом . До збірки «Мій Ізмарагд » (1898) увійшли перева жно поезії 1897 р . та частина більш ранніх творів . У них знайшли відобра ження моральні й громадянські пошуки автора , позначені напру женим драматизмом та складно ю динаміко ю емоцій . 1900 року побачила світ поетична збірка Франка «Із днів журби ». Ва жливим етапом його поетичної біографії стала наступна книжка «Semper tiro» (1906). Франкові нале жить авторство ряду творів у жанрі поеми , серед яких на особливу увагу заслуговують «Іван Вишенський » та «Мойсей ». Останній твір стосується складного комплексу національної , громадянської й особистісної проблематики , осмисленого в узагальнено-філософському ключі . Поема перейнята суворим усвідомленням неминучості жертв і складних випробувань на шляху людини й народу до духовного оновлення . Франко — автор більш як ста прозових творів . Природно , що не всі з них однорідні за мистецькими вартостями . Прикметно ю особливіст ю прози письменника є її вира жена тенденційність , що іноді переходить у публіцистичність,схематичну ілюстраці ю політичних ідей , як , приміром , у повісті «Борислав сміється » (1881—1882). Серед драматургічних творів Франка безсумнівним здобутком є п’єса «Украдене щастя » (1893).

Предложения интернет-магазинов